Правда про справу Гаррі Квеберта
Донна Мітчелл із чоловіком подзвонили у двері рівно опівдні, відразу за ними прийшла Емі з начальником поліції Праттом. Тамара звеліла кельнерові подати вітальний коктейль, і вони випили його в саду. Пратт розповів, як його підняв з ліжка телефонний дзвінок.
— Крихітка Келлерґан намагалася проковтнути цілу купу пігулок. Здається, хапала все, що під рукою було, зокрема якесь снодійне. Та нічого особливого не відбулося. Її завезли до лікарні в Монберрі й промили шлунок. Панотець знайшов її у ванні. Каже, в неї була температура і взяла не ті ліки. А мені що… Головне, з дівчинкою все нормально.
— Добре, що це сталося вранці, а не опівдні, — сказала Тамара. — Прикро було б, якби ви не змогли прийти.
— І що ж таке важливе ти хочеш нам повідомити? — не втерпіла Донна.
Тамара з усмішкою відповіла, що хоче зачекати, коли зберуться всі гості. Незабаром прийшли Тірстени, а в двадцять хвилин на першу — Карлтони, виправдовуючись, що затрималися через проблеми з новим авто. Тепер зібралися всі. Крім Гаррі Квеберта. Тамара запропонувала випити ще по коктейлю.
— А кого ми чекаємо? — запитала Донна.
— Ось побачите, — відказала Тамара.
Дженні всміхнулася: то буде чудовий день.
О дванадцятій сорок Гаррі досі не було. Подали третій коктейль. За дві хвилини до першої — четвертий.
— Ще один коктейль? — зойкнула Емі Пратт.
— Бо я всіх вас дуже рада бачити! — сказала Тамара, яку вже почало непокоїти запізнення зоряного гостя.
Сонце смалило як навіжене. Всі трохи розімліли. «Я хочу їсти», — сказав нарешті Бобусик і заробив добрячого потиличника. Чверть на другу, а Гаррі знай не було. Тамара відчула, як усе в неї всередині стиснулося.
*
— Чекали ми, чекали, — розповідала Тамара за шинквасом «Кларксу». — Господи, як ми чекали на нього! Та ще й спека люта була. Піт котився з усіх, як горох…
— Ніколи в житті так пити не хотілося, — докинув з кутка Роберт, намагаючись встряти до розмови.
— Стули пельку! Здається, мене розпитують, а не тебе. Таких великих письменників, як пан Ґольдман, такі віслюки, як ти, не цікавлять.
Вона кинула в нього виделкою і знову обернулася до мене.
— Одне слово, ми чекали до пів на другу.
*
Тамара до кінця сподівалася, що в нього поламалося авто; може, він навіть в аварію потрапив? Що завгодно, тільки би не підвів її. Пославшись на те, що має наглянути в кухні, вона кілька разів заходила до хати й телефонувала до Гусячої бухти, але телефон не відповідав. Тоді послухала новини по радіо, проте ніяких помітних аварій не сталося і жоден великий письменник того дня у Нью-Гемпширі не помер. Двічі повз хату проїжджало авто, і щоразу серце її здригалося: це він! Але то були тільки дурнуваті сусіди.
Гості насилу на ногах трималися; мліючи від спеки, вони врешті з’юрмилися під наметом, у затінку. Посідали на свої місця та й сиділи мовчки. Тишу урешті порушила Донна. «Сподіваюся, це дуже важлива новина». — «Якщо я вип’ю ще один коктейль, мене знудить», — заявила Емі. Тамара здалась і закомандувала кельнерові розставити страви, а потім запропонувала гостям частуватися.
О другій годині дня обід був у розпалі, а жодних звісток від Гаррі так і не надходило. Дженні геть скулилася й не могла і шматочка проковтнути, силкуючись прилюдно не заплакати. Тамару аж трясло з люті: він запізнювався на дві години, то вже й не прийде. Як він посмів так учинити з нею? Пристойний джентльмен! Та ще й Донна взялась дошкуляти, розпитуючи, яку ж таку велику новину вона для них припасла. Тамара мовчала. Тоді бідолашний Бобусик, намагаючись урятувати становище і жінчину честь, врочисто виліз на стілець, підняв келих і гордо оголосив гостям: «Любі друзі, ми хотіли вам сповістити, що у нас новий телевізор». Запала тривала ніякова тиша. Тамара не змогла витерпіти такої наруги, тому підвелася і завила: «У Роберта рак. Скоро помре». Гості відразу ж захвилювалися, та й сам Бобусик теж: він і гадки не мав, що вмирає, і коли ж це, думав він собі, лікар устиг зателефонувати їм, і чому дружина нічого не сказала. І заплакав, адже незабаром він піде із життя. Все втратить — сім’ю, дочку, це любе містечко. І всі оточили його, врочисто обіцяючи, що відвідуватимуть його в лікарні й ніколи не забудуть.
Гаррі не поїхав на обід до Тамари Квінн, тому що був у Ноли в лікарні. Щойно Пінкас сповістив йому ту новину, він подався до лікарні в Монберрі. Декілька годин просидів на стоянці, не виходячи з авто і не знаючи, що робити. Почувався винним — адже померти вона вирішила через нього. Від тієї думки йому самому закортіло вкоротити собі віку. Він перестав стримувати свої почуття і лише тепер почав розуміти, як вабить його до неї. І проклинав кохання: поки вона була тут, поруч, він міг запевнити себе, що поміж ними нема нічого серйозного і що він має викреслити її зі свого життя, але зараз, коли він мало не втратив її, уявити життя без неї стало неможливо. Ноло, люба Ноло. Н-О-Л-О. Він так палко її кохав.
Коли нарешті зважився ввійти до лікарні, була п’ята година. Сподівався, що нікого не зустріне, та в центральному вестибюлі зіткнувся з заплаканим Девідом Келлерґаном.
— Отче… Я дізнався про Нолу. Мені дуже шкода, повірте.
— Дякую, Гаррі, що прийшли висловити співчуття. Вам, звісно, казатимуть, що Нола намагалася накласти на себе руки, та це підла брехня. У неї боліла голова, і дівчинка взяла не ті ліки. Як усі діти, вона часто буває неуважна.
— Авжеж, — погодився Гаррі. — Біда з тими ліками. В якій вона палаті? Я хочу відвідати її.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але, розумієте, її зараз краще не займати. Їй не можна стомлюватися, ви ж знаєте.
Проте в отця Келлерґана був із собою записник, де відвідувачі могли залишити свої побажання. Гаррі написав: «Швидкого одужання. Г. Л. Квеберт», удав, ніби вже йде, а сам зачаївся в автомобілі. Прочекавши з годину, побачив панотця Келлерґана, який ішов паркувальним майданчиком до свого авто; тоді тихцем повернувся до головного корпусу лікарні і запитав номер Нолиної палати. Двадцять шоста, другий поверх. Він постукав. Серце його калатало. Ніхто не відповів. Він помалу прочинив двері. Нола сиділа на краєчку ліжка, вона була сама. Обернулась і побачила його; очі її на мить сяйнули радістю, та відразу ж згасли.
— Облиште мене, Гаррі… Облиште, бо я погукаю медсестер.
— Ноло, я не можу тебе покинути…
— Гаррі, ви були такий недобрий. Бачити вас не хочу. Мені й дивитися на вас неприємно. Через вас я хотіла померти.
— Прости мені, Ноло…
— Прощу, якщо тільки ви захочете бути зі мною. Якщо ні, дайте мені спокій.
Вона глянула йому просто у вічі; вигляд у нього був такий сумний і винуватий, аж вона не втерпіла і всміхнулася.
— Любий Гаррі, не дивіться на мене мов побитий пес. Обіцяєте ніколи не бути недобрим?
— Обіцяю.
— Просіть вибачення за всі ті дні, коли кидали мене саму під вашими дверми і жодного разу не відчинили мені.
— Ноло, пробач мені.
— Ви погано просите вибачення. Станьте на коліна. На коліна і просіть вибачення.
Він більше не вагався: став навколішки і поклав голову на голі коліна. Вона схилилася і погладила його по обличчю.
— Підведіться, Гаррі. Ідіть до мене, любий мій. Я кохаю вас. Кохаю від того самого дня, як уперше побачила. Я хочу назавжди бути вашою.
Поки Гаррі з Нолою знову віднаходили одне одного в маленькій лікарняній палаті, в Аврорі давно скінчився обід у саду, і Дженні, замкнувшись у кімнаті, оплакувала свою ганьбу і сум. Роберт пішов її втішати, та вона не відчинила йому. А охоплена гнівом Тамара помчала до Гаррі вимагати пояснень. Вона лише на десять хвилин розминулася з неочікуваним гостем, який подзвонив у двері. Роберт відчинив: на порозі стояв Тревіс Довн у парадній формі; замружившись і простягаючи оберемок троянд, він одним духом випалив: